Замкнуте коло тоталітаризму
Епізод 1
Я вже знімав нанобластер із запобігача, як чийсь чіпкий погляд зупинив мене. Я знову увімкнув запобігач. Проти Нього кулі марні. Витяг з-під ствола штик-ніж. Ох це диво-техніка! Будь-який вид зброї матеріалізується, навіть невеликий гранатомет. Та яка користь із нього. Кулі Вартових не беруть.
– Кинь зброю, –пролунало із звукосинтезатора.
Я не вагаючись витягнув ножа з прикріплення бластера і жбурнув у Вартового. Лезо пройшло наскрізь. Вартовий сповз на підлогу, стікаючи багряною кров’ю (дивно, я думав у біороботів інша система живлення, а не кров).
Переступивши через нерухоме тіло, я пішов далі по коридору. План будівлі вказував, що потрібні мені двері попереду. Я ногою штовхнув дубові двері – ті відчинились. Зайшов у просторий кабінет. Сонячне світло з вікон на мить осліпило мене. Я примружився і озирнувся. А ось і він. Глава Держави.
– Хто ви? – той запанікував. Звичайно. Теоретично пройти охорону неможливо.
– Я член революційного угрупування “Чорне Сонце”. Я тут, щоб назавжди знищити Ваш тоталітарний лад.
– І ти думаєш, моя смерть усе змінить? На зміну мені прийдуть інші. Ця система вже десятиліттями закріплена. Нічого не змінити.
– Ти брешеш, бо боїшся смерті.
– Якщо вб’єш мене, то живим тобі звідси не вийти. Так що чи залишиться система, чи ні, нам вже не побачити.
– Ти брешеш.
Я направив на нього бластер, вже знятий із запобігача. Натиснув на курок. Куля миттєво продірявила йому голову. Канцлер скотився зі стільця на килим, заляпавши його кров’ю. Я з розбігу стрибнув у вікно. Скло розторощилось, і я вистрибнув в отвір. Вдало приземлився на твердий асфальт. Місія виконана. Я всміхнувся.
Епізод 2
З того дня минуло 23 роки. З дня великої неосоціалістичної революції. Канцлер збрехав. Революцію нам вдалося провести. У той день тисячі людей вийшли на вулиці міста. Тоталітарний лад змели праведним народним гнівом. На II-му з’їзді “Чорного Сонця”мене обрали президентом новоутвореної Української Демократичної Республіки.
Одного разу, коли я сидів у себе в кабінеті, до мене увірвався юнак із пістолетом. Той спрямував на мене дуло автомата і промовив:
– Я член опозиційної організації “Вільна Україна”і я тут, щоб знищити твій псевдодемократичний лад.
І тут я згадав себе 23 роки тому. Так ось що мав на увазі канцлер. Систему не знищити.
– Систему не знищити. Я колись був таким, як ти. Таким самим молодим і наївним. І так само увірвався до кабінету канцлера тодішньої України. До речі, ми зараз у тому самому кабінеті. Це замкнуте коло, синку. Воно незнищенне.
– Ти брешеш, бо не хочеш вмирати.
Останнє, що я побачив, – це вогонь, що виривався з дула. А потім автоматна черга увійшла в моє тіло. Світ потемнів. Я перестав відчувати своє тіло, а потім відійшов в небуття.
Я вже знімав нанобластер із запобігача, як чийсь чіпкий погляд зупинив мене. Я знову увімкнув запобігач. Проти Нього кулі марні. Витяг з-під ствола штик-ніж. Ох це диво-техніка! Будь-який вид зброї матеріалізується, навіть невеликий гранатомет. Та яка користь із нього. Кулі Вартових не беруть.
– Кинь зброю, –пролунало із звукосинтезатора.
Я не вагаючись витягнув ножа з прикріплення бластера і жбурнув у Вартового. Лезо пройшло наскрізь. Вартовий сповз на підлогу, стікаючи багряною кров’ю (дивно, я думав у біороботів інша система живлення, а не кров).
Переступивши через нерухоме тіло, я пішов далі по коридору. План будівлі вказував, що потрібні мені двері попереду. Я ногою штовхнув дубові двері – ті відчинились. Зайшов у просторий кабінет. Сонячне світло з вікон на мить осліпило мене. Я примружився і озирнувся. А ось і він. Глава Держави.
– Хто ви? – той запанікував. Звичайно. Теоретично пройти охорону неможливо.
– Я член революційного угрупування “Чорне Сонце”. Я тут, щоб назавжди знищити Ваш тоталітарний лад.
– І ти думаєш, моя смерть усе змінить? На зміну мені прийдуть інші. Ця система вже десятиліттями закріплена. Нічого не змінити.
– Ти брешеш, бо боїшся смерті.
– Якщо вб’єш мене, то живим тобі звідси не вийти. Так що чи залишиться система, чи ні, нам вже не побачити.
– Ти брешеш.
Я направив на нього бластер, вже знятий із запобігача. Натиснув на курок. Куля миттєво продірявила йому голову. Канцлер скотився зі стільця на килим, заляпавши його кров’ю. Я з розбігу стрибнув у вікно. Скло розторощилось, і я вистрибнув в отвір. Вдало приземлився на твердий асфальт. Місія виконана. Я всміхнувся.
Епізод 2
З того дня минуло 23 роки. З дня великої неосоціалістичної революції. Канцлер збрехав. Революцію нам вдалося провести. У той день тисячі людей вийшли на вулиці міста. Тоталітарний лад змели праведним народним гнівом. На II-му з’їзді “Чорного Сонця”мене обрали президентом новоутвореної Української Демократичної Республіки.
Одного разу, коли я сидів у себе в кабінеті, до мене увірвався юнак із пістолетом. Той спрямував на мене дуло автомата і промовив:
– Я член опозиційної організації “Вільна Україна”і я тут, щоб знищити твій псевдодемократичний лад.
І тут я згадав себе 23 роки тому. Так ось що мав на увазі канцлер. Систему не знищити.
– Систему не знищити. Я колись був таким, як ти. Таким самим молодим і наївним. І так само увірвався до кабінету канцлера тодішньої України. До речі, ми зараз у тому самому кабінеті. Це замкнуте коло, синку. Воно незнищенне.
– Ти брешеш, бо не хочеш вмирати.
Останнє, що я побачив, – це вогонь, що виривався з дула. А потім автоматна черга увійшла в моє тіло. Світ потемнів. Я перестав відчувати своє тіло, а потім відійшов в небуття.
1 коментар