Написано на основі свідчень Валерія Костенка, співучасника вбивства Георгія Гонгадзе
Прохолодний вересневий вечір легеньким вітерцем розкуйовдив йому волосся. Журналіст повернув за ріг будинку, ховаючись від вітру. Надворі було вже пізно. Та вечірній Київ не спав, а гудів ревом неподалік проїжджаючих машин, шумом недалеких дискотек. Чоловік на вигляд був молодий, статний, мав високе чоло, карі очі. Справжній українець, дарма що грузинського походження. Та й думав він про Україну. Сумні були його думи. За що ж він боровся дев’ять років тому? За НЕЗАЛЕЖНІСТЬ? Та тільки прапор змінився з червоного на жовто-блакитний, а народ залишився в ярмі. І знаєте, що найбільш образливо? Що в ярмі своїх же земляків… За ДЕМОКРАТІЮ?! Хіба що на папері. Бо люди безправні. А що ж він може зробити? Та нічого. І від цього його серце крається ще більше.
Та все ж таки він багато чого зробив. Він був Адептом правди. Він доносив її крізь сірі байдужі маси, через опір влади; її світлом він пробивав чорну броню брехні.
Від сумних думок його відволік чоловік. То був солідний пан у досить недешевому одязі.
– Вас підвезти? – із вдаваною ввічливістю спитав чолов’яга.
– Так, звичайно, – відповів журналіст і вони попрямували до машини.
Новенька «Hyundai Sonata» стояла колотротуару. Він захотів сісти наперед, але водій жестом показав йому задні двері. До машини зайшло ще двоє чоловіків. Журналіст трохи захвилювався, але не подав вигляду. «Hyundai» рушила з місця. В салоні настала неприємна тиша. Затишшя перед бурею.
Раптом йому завели руки за спину. Спочатку він не зрозумів, що сталося – все відбулось так миттєво. Потім хтось вдарив його по спині дубинкою(здається, міліцейською). Ті, хто скрутили переконували вести себе спокійно. Він ніяк не міг зрозуміти, що відбувається. Йому здавалось, ніби це якийсь страшний сон. Ні, він звичайно чув про вбивства журналістів, але все-таки розум відмовлявся сприймати таку реальність. Це не могло бути з ним.
Машина виїжджала за місто. Вони десь зупинились. Він почув, як хтось міняє номери. Автомобіль поїхав далі. Ось вже й останні багатоповерхівки залишились на обрії. Журналістові стало не на жарт страшно. Він перестав відчувати час. Скільки вони вже проїхали? Куди вони його везуть? Навіщо?
Машина зупинилась десь на околиці лісу. Його вивели з машини, зав’язали кінцівки, так що він не міг зробити жодного руху. Вони завели його в ліс. Раптом огрядний чолов’яга наказав зняти з нього ремінь. Він відчув як йому розстібають пряжку. Через мить ремінь опинився в руках того самого чоловіка. І той почав його ним душити.
– За що ви мене вбиваєте? – спитав журналіст. О, скільки емоцій було у цій фразі. Страх і одночасно спокій, здавалось, ніби він вже змирився з неминучим. Та чолов’яга не зважав на його слова, а перетягнув ремінь, як зашморг. Журналіст робив марні спроби зняти його. Почав хрипіти. Кисню катастрофічно не вистачало. А потім відчув, як сили покидають його, в очах потьмяніло. «Кінець Україні» – останнє, що промайнуло в його голові, і він покинув цей світ. Життя покинуло його.
Його безцеремонно поховали у нашвидкуруч виритій ямі. Ніхто не зачитав псалтир, ніхто не схилив голову перед славетним українцем, дарма що не по крові. Вбивці поїхали геть. А десь за десятки кілометрів товстий чоловік, що був напідпитку, зайшовся в реготі. Його наказ виконали. ГОНГАДЗЕ мертвий.
16 вересня 2000 року Георгій Гонгадзе зник. Близько 22:30 він вийшов з квартири головного редактора «Української правди» Олени Притули на вулиці Лесі Українки в Києві і рушив додому. Відтоді Георгія Гонгадзе ніхто не бачив. Родичі, друзі і колеги журналіста обдзвонили лікарні і звернулися в міліцію, але жодних слідів журналіста не виявили. 2 листопада 2000 року в Таращанському лісі приблизно за 100 кілометрів від Києва було знайдено обезголовлене тіло. Експертиза встановила, що це тіло Георгія Гонгадзе.
Та все ж таки він багато чого зробив. Він був Адептом правди. Він доносив її крізь сірі байдужі маси, через опір влади; її світлом він пробивав чорну броню брехні.
Від сумних думок його відволік чоловік. То був солідний пан у досить недешевому одязі.
– Вас підвезти? – із вдаваною ввічливістю спитав чолов’яга.
– Так, звичайно, – відповів журналіст і вони попрямували до машини.
Новенька «Hyundai Sonata» стояла колотротуару. Він захотів сісти наперед, але водій жестом показав йому задні двері. До машини зайшло ще двоє чоловіків. Журналіст трохи захвилювався, але не подав вигляду. «Hyundai» рушила з місця. В салоні настала неприємна тиша. Затишшя перед бурею.
Раптом йому завели руки за спину. Спочатку він не зрозумів, що сталося – все відбулось так миттєво. Потім хтось вдарив його по спині дубинкою(здається, міліцейською). Ті, хто скрутили переконували вести себе спокійно. Він ніяк не міг зрозуміти, що відбувається. Йому здавалось, ніби це якийсь страшний сон. Ні, він звичайно чув про вбивства журналістів, але все-таки розум відмовлявся сприймати таку реальність. Це не могло бути з ним.
Машина виїжджала за місто. Вони десь зупинились. Він почув, як хтось міняє номери. Автомобіль поїхав далі. Ось вже й останні багатоповерхівки залишились на обрії. Журналістові стало не на жарт страшно. Він перестав відчувати час. Скільки вони вже проїхали? Куди вони його везуть? Навіщо?
Машина зупинилась десь на околиці лісу. Його вивели з машини, зав’язали кінцівки, так що він не міг зробити жодного руху. Вони завели його в ліс. Раптом огрядний чолов’яга наказав зняти з нього ремінь. Він відчув як йому розстібають пряжку. Через мить ремінь опинився в руках того самого чоловіка. І той почав його ним душити.
– За що ви мене вбиваєте? – спитав журналіст. О, скільки емоцій було у цій фразі. Страх і одночасно спокій, здавалось, ніби він вже змирився з неминучим. Та чолов’яга не зважав на його слова, а перетягнув ремінь, як зашморг. Журналіст робив марні спроби зняти його. Почав хрипіти. Кисню катастрофічно не вистачало. А потім відчув, як сили покидають його, в очах потьмяніло. «Кінець Україні» – останнє, що промайнуло в його голові, і він покинув цей світ. Життя покинуло його.
Його безцеремонно поховали у нашвидкуруч виритій ямі. Ніхто не зачитав псалтир, ніхто не схилив голову перед славетним українцем, дарма що не по крові. Вбивці поїхали геть. А десь за десятки кілометрів товстий чоловік, що був напідпитку, зайшовся в реготі. Його наказ виконали. ГОНГАДЗЕ мертвий.
16 вересня 2000 року Георгій Гонгадзе зник. Близько 22:30 він вийшов з квартири головного редактора «Української правди» Олени Притули на вулиці Лесі Українки в Києві і рушив додому. Відтоді Георгія Гонгадзе ніхто не бачив. Родичі, друзі і колеги журналіста обдзвонили лікарні і звернулися в міліцію, але жодних слідів журналіста не виявили. 2 листопада 2000 року в Таращанському лісі приблизно за 100 кілометрів від Києва було знайдено обезголовлене тіло. Експертиза встановила, що це тіло Георгія Гонгадзе.
0 коментарів