Без остраху під безхмарно синім небом
Зелене світло зображення крокуючої людинки на світлофорі кволо вказало, що час переходити дорогу. Натовп в такт рушив назустріч такому ж натовпу на протилежному боці вулиці. Стояв туман. Густий-густий, як молоко. Серед туману і натовпу по розтрісканому асфальту перейшов дорогу старий в залатаному піджаку та старомодному капелюсі. Він ледь-ледь крокував, крехтячи при кожному кроці і розглядаючи перехожих.
Цього старого звали Герберт Іванович, і жив він у підвалі міського лялькового театру. Там було волого і холодно, і він зазвичай спав під газетами, хоча тепліше від цього не було. Скільки себе пам’ятаю, Герберт Іванович був таким старим і немічним. І піджак, здається, навіть той самий.
Колись напідпитку він розповідав, що зазнав сильних репресій у радянські часи. Разом ще з кількома студентами він організував самвидав заборонених літературних творів, проте їх зрадили і швидко схопили. Двох друзів Герберта Івановича відразу відправили до в’язниці, а от йому пощастило – його запхнули до психлікарні. У ній, за його словами, він провів майже 4 роки. Розповідав, як їх годували пігулками, що викликали галюцинації, від яких, здавалось, ще більше «їде дах»; як санітари влаштовували їм побої і прив’язували до ліжок. Разом з ним там сиділо ще кілька таких політичних «злочинців», що зовсім не були схожі на хворих. На них також лягло тавро інакомислячих. Всі вони намагались триматись гуртом, щоб не збожеволіти. Але ось СРСР розпався, і тоталітарна машина рухнула. Як силою запхали до лікарні, так само силою і вигнали звідти. Були 1990-ті: годувати хворих було нічим. Герберт Іванович опинився серед виснажених злиднями пострадянських вулиць. Іти було нікуди.
За собою він волочив візок з макулатурою та порожніми скляними пляшками, на кошти від здачі яких і жив дід. Він призупинився, дістав з нагрудної кишені сіруватого піджака пачку сигарет і зробив глибоку затяжку у свої старечі легені. Повз нього минали люди, вдаючи, що не помічають діда в лахмітті, який сидить на власному візку, набитому макулатурою, як давньоруський цар на троні. Він кволо курив, видихаючи густий дим в такий же густий туман. Поволі яскравішало небо, і туман швидко рідів. Ранок набирав сили.Герберт Іванович піднявся зі свого візка-трону і кульгавою ходою рушив до пункту здачі макулатури. Матиме копійку на хліб. Сіра буденність, люди, що кудись поспішають, гул автівок тиснули на старого. Йому ніколи не подобались великі міста. Не те, щоб він був мізантропом, просто, напевне, психлікарня залишила слід у його свідомості. Він любив самотність. Іноді він забирався службовими сходами на дах лялькового театру і дивився на небо. Так він почував себе вільним. Любив забиратись на потрісканий шифер австрійської будівлі і лежати, опершись на цегляний димохід. Інколи він думав, що і вмре також на цьому даху і звідси швидше потрапить до раю, бо тут починається небо.
Коло пункту здачі макулатури, що мав вигляд залізного іржавіючого кіоска, юрмилось зо п’ятеро волоцюг, що теж понаносили паперового непотребу. От воно – інформаційне століття. З маленького кіоска, вивіска якого запевняла, що тут продають хліб, висувались худі руки, забирали папір і через деякий час давали за нього гроші. Герберт Іванович став позаду вуличних мандрівників-маргиналів, роздивляючись картату сумку крайнього, ущерть набиту макулатурою. З-під загнутої газети «Політика і Україна» він побачив червону палітурку.
– Гей, що це в тебе? – спитав він, заглядаючи всередину і вказуючи на червону палітурку, на якій золотими буквами було виведено: «М.Хвильовий. Я.Романтика».
– Та в бібліотеці списували книги і винесли до смітника, а я підібрав.
– Дай-но її мені.
– А ти мені що? Вагу ж треба урівняти. Давай увесь свій візок. Книга є книга. А в тебе газети тільки.
Старий віддав йому всі свої газети упереміш із картоном, акуратно поклав пошарпану книгу до вже порожнього візка і рушив до свого притулку.
Повернувшись до театру, він заліз на дах, притиснувши книгу до свого полатаного піджака. Зморшкуватими руками розгорнув першу пожовклу сторінку, відчувши сухий запах паперу. Наближався полудень, і сонце виходило на свою пікову висоту. Герберт Іванович зняв капелюха, поклав біля себе, закурив і почав читати. Це була та новела, яку він колись надрукував у самвидаві. Тепер можна було без остраху читати. Під безхмарно синім небом, з холоднуватим вітерцем і над провінційним містом вільної країни. Свобода…
Він загнув сторінку замість закладки, поклав капелюха на очі, щоб не заважало сонце, і задрімав. По-старечому, без снів.
Цього старого звали Герберт Іванович, і жив він у підвалі міського лялькового театру. Там було волого і холодно, і він зазвичай спав під газетами, хоча тепліше від цього не було. Скільки себе пам’ятаю, Герберт Іванович був таким старим і немічним. І піджак, здається, навіть той самий.
Колись напідпитку він розповідав, що зазнав сильних репресій у радянські часи. Разом ще з кількома студентами він організував самвидав заборонених літературних творів, проте їх зрадили і швидко схопили. Двох друзів Герберта Івановича відразу відправили до в’язниці, а от йому пощастило – його запхнули до психлікарні. У ній, за його словами, він провів майже 4 роки. Розповідав, як їх годували пігулками, що викликали галюцинації, від яких, здавалось, ще більше «їде дах»; як санітари влаштовували їм побої і прив’язували до ліжок. Разом з ним там сиділо ще кілька таких політичних «злочинців», що зовсім не були схожі на хворих. На них також лягло тавро інакомислячих. Всі вони намагались триматись гуртом, щоб не збожеволіти. Але ось СРСР розпався, і тоталітарна машина рухнула. Як силою запхали до лікарні, так само силою і вигнали звідти. Були 1990-ті: годувати хворих було нічим. Герберт Іванович опинився серед виснажених злиднями пострадянських вулиць. Іти було нікуди.
За собою він волочив візок з макулатурою та порожніми скляними пляшками, на кошти від здачі яких і жив дід. Він призупинився, дістав з нагрудної кишені сіруватого піджака пачку сигарет і зробив глибоку затяжку у свої старечі легені. Повз нього минали люди, вдаючи, що не помічають діда в лахмітті, який сидить на власному візку, набитому макулатурою, як давньоруський цар на троні. Він кволо курив, видихаючи густий дим в такий же густий туман. Поволі яскравішало небо, і туман швидко рідів. Ранок набирав сили.Герберт Іванович піднявся зі свого візка-трону і кульгавою ходою рушив до пункту здачі макулатури. Матиме копійку на хліб. Сіра буденність, люди, що кудись поспішають, гул автівок тиснули на старого. Йому ніколи не подобались великі міста. Не те, щоб він був мізантропом, просто, напевне, психлікарня залишила слід у його свідомості. Він любив самотність. Іноді він забирався службовими сходами на дах лялькового театру і дивився на небо. Так він почував себе вільним. Любив забиратись на потрісканий шифер австрійської будівлі і лежати, опершись на цегляний димохід. Інколи він думав, що і вмре також на цьому даху і звідси швидше потрапить до раю, бо тут починається небо.
Коло пункту здачі макулатури, що мав вигляд залізного іржавіючого кіоска, юрмилось зо п’ятеро волоцюг, що теж понаносили паперового непотребу. От воно – інформаційне століття. З маленького кіоска, вивіска якого запевняла, що тут продають хліб, висувались худі руки, забирали папір і через деякий час давали за нього гроші. Герберт Іванович став позаду вуличних мандрівників-маргиналів, роздивляючись картату сумку крайнього, ущерть набиту макулатурою. З-під загнутої газети «Політика і Україна» він побачив червону палітурку.
– Гей, що це в тебе? – спитав він, заглядаючи всередину і вказуючи на червону палітурку, на якій золотими буквами було виведено: «М.Хвильовий. Я.Романтика».
– Та в бібліотеці списували книги і винесли до смітника, а я підібрав.
– Дай-но її мені.
– А ти мені що? Вагу ж треба урівняти. Давай увесь свій візок. Книга є книга. А в тебе газети тільки.
Старий віддав йому всі свої газети упереміш із картоном, акуратно поклав пошарпану книгу до вже порожнього візка і рушив до свого притулку.
Повернувшись до театру, він заліз на дах, притиснувши книгу до свого полатаного піджака. Зморшкуватими руками розгорнув першу пожовклу сторінку, відчувши сухий запах паперу. Наближався полудень, і сонце виходило на свою пікову висоту. Герберт Іванович зняв капелюха, поклав біля себе, закурив і почав читати. Це була та новела, яку він колись надрукував у самвидаві. Тепер можна було без остраху читати. Під безхмарно синім небом, з холоднуватим вітерцем і над провінційним містом вільної країни. Свобода…
Він загнув сторінку замість закладки, поклав капелюха на очі, щоб не заважало сонце, і задрімав. По-старечому, без снів.
0 коментарів